   |
 |
|
|
|||
         |
11.02.2003 12:02
Віктор Ющенко, «Голос України»
Голодомор: почути голоси крізь мовчання
Хто ж тобі зготовив цей кривавий час? У спогадах очевидців голодомору 1932-1933 років часто повторюється згадка про нечувану тишу в селах тодішньої Радянської України. Звуки завмерли, бо влада СРСР в той час вбивала голодним мором мільйони українських селян. Разом з ними вона хотіла знищити їх спосіб життя, змусити замовкнути їх мову і культуру. На селянських подвір'ях не подавала голосу жодна худоба чи птиця - усе було забране державою до колгоспу, де пропало через брак догляду, або продане для сплати непомірних податків. Не чути було пташиного співу, бо люди полювали на пташок, а гнізда в пошуках яєць розорили голодні діти. Розстріляні були всі кобзарі. Заборонений, затих сільський обряд. Досвітки, вечорниці, веснянки, гаївки, весільний і поховальний ритуал - замовкло все, що формувало абсолютно унікальний пласт світової культури. Все мала замінити керована згори «художня самодіяльність». Про ту «нову культуру» добре розповідає спогад Смоли Євгенії Дмитрівни, 1925 року народження, з села Котляревське Глобинського району на Полтавщині. «Співать заставляли: «Кому надо эти ясли? Всем рабочим - друзьям, всем рабочим», - заставляють співать, щоб заробить супу. І співаєш, а воно ж і рот не розкривається, як їсти хочеш». Замовкли церковні дзвони, церкви стояли зачинені, релігійні служби заборонені, священики заарештовані. Одружувались в ті роки мало, молоді не вінчались, весіль не гуляли, пісень не співали, гостей не запрошували. Вперше після часів Володимира Великого людей ховали без панахиди, без священика, без хреста. Ховали дуже багато, дуже часто в спільній могилі, іноді цілими родинами. На багатьох старих сільських кладовищах і досі можна помітити, що найбільшу частину їх становлять ділянки зарослих горбочків. Ці могили з'явились у ті страшні роки. Виснажені, спухлі від голоду люди говорили мало і дуже тихо. Важко було говорити в пекельній муці батькам, яким нічого було дати поїсти вмираючим дітям. Мовчки вимирали родини, хутори і цілі села. Селянська Україна від Дінця до Збруча перетворилася на беззвучне пекло. Пусткою мовчало вимираюче село, про його трагедію мовчала Радянська Україна, мовчав і світ. Це не було мовчання поваги до горя і смерті. Це було мовчання злочинців і заляканих ними жертв. Стіна того давнього мовчання дуже міцна і проломлюється дуже важко. Вона і досі закриває багато правди про трагедію. Найвищої пошани і вдячності заслуговують ті, хто першими почали збирати документи, свідчення, матеріали про голод. Вони мали сміливість заговорити про злочин проти українського народу тоді, коли в самій Україні навіть згадка про голод була заборонена. Ці люди є справжніми героями України, навіть якщо влада не поспішає їх нагородити. Попереду ще велика робота, пошук відповідей на складні запитання. Досі триває дискусія навколо визначення числа жертв, немає вичерпної картини соціальних, економічних, демографічних наслідків. Ми ще не виконали свій обов'язок перед мільйонами жертв. Ми мусимо згадати їх всіх поіменно, впорядкувати їх могили, збудувати меморіали, навчити себе і наших дітей приходити до них. Мовчання на цих могилах засвідчить шану і жалобу лише після того, як Україна в повний голос перед усім світом заговорить про трагедію голодомору. Потрібна книга про голодомор. Книга, видана національною редакційною колегією, в яку могли б увійти авторитетні люди різних політичних поглядів. У тій книзі не треба наводити позиції та інтерпретації, які можуть досі розділяти українців. Потрібно масовим тиражем просто видати вже знайдені документи, фотографії, факти. Така книга повинна стати доступною людям, щоб голодомор став символом у свідомості українців. Тоді мовчання вже не буде. І ще одне. «Не говори - співай», - вчив філософ, що передбачив трагізм ХХ століття. Музика і спів часом говорять більше, ніж виступи. Є велика музика Євгена Станковича. Але ще хотілося б, щоб у різних українських церквах в день поминання невинно убитих звучав особливий спів, музика, що розповідала б про їх біль і нагадувала про світлу пам'ять. Нам не треба чекати, поки будуть з'ясовані абсолютно всі подробиці. Головне ми вже знаємо. Голод був штучно організованим, він був інструментом геноциду проти українського народу. Його організувала і здійснила влада, тоталітарний комуністичний режим на чолі зі Сталіним. Мозаїка архівних документів і свідчень очевидців складається в картину, що дозволяє зрозуміти мету злочину проти людяності і те, як він коївся. Терор голодом був не тільки і не стільки інструментом «колективізації» сільського господарства. В багатьох інших регіонах СРСР колективізація була здійснена без масового винищення голодом селянства. Голодомор був спрямований на викорінення національної ідентичності українців в Україні і поза її межами (Вороніж, Кубань). Голодомор став інструментом знищення української культури, ліквідації залишків державності України в соціально-культурній сфері. Не менш важливо знайти відповідь на питання про причини того, як такий злочин став можливим. Громадяни теперішньої України повинні побачити, як тоді її вели до пекла. Як і чому робився крок за кроком. Нам треба зрозуміти, чи можна було десь зупинитися, зійти з смертельної дороги. І знайти причину, чому цього не було зроблено. Насправді, ця тема є невичерпною, бо в трагедії голодомору були мільйони дійових осіб. Кожен з них жив у Країні Рад, у тій тоталітарній системі. Але були учасники партконференції, що голосували за підвищені норми хлібоздачі. І були голови колгоспів, що роздавали зерно вночі, аби встигнути до ранку, коли з району прийдуть ці норми. Були люди, що ділилися хлібною пайкою з чужими дітьми, а були ті, хто божеволів і їв людське м'ясо. Зрозуміти всі причини, через які став можливим голодомор, через які люди ставали катами і жертвами, героями і байдужими свідками, є нашим обов'язком не лише перед мертвими. Це наш обов'язок перед нашими дітьми й онуками, яким жити в Україні. Поки немає такого розуміння, ми не гарантовані, що знову не відчиняться пекельні двері. Проте саме лише розуміння причин, опис їх десь у книжках і газетах не зможе стати такою гарантією. Громадяни України, суспільство і держава повинні щодня уважно вдивлятися в те, що відбувається навколо, в Україні і за її кордонами. Вдивлятися, щоб якомога раніше побачити і бити на сполох, як тільки двері до біди знову почнуть відчинятися. Правда і пам'ять про голодомор мають бути спрямовані не в минуле, а, насамперед, в теперішнє і майбутнє. Історія не закінчилася. Сучасний світ не знайшов формули всеосяжної гармонії, і, можливо, ніколи її не знайде. «В історії не збувається царство небесне», - навчав Св. Августин Блаженний. Світ навколо України переживає тепер абсолютно нові, тектонічні зрушення. Важко передбачити, якими будуть його протиріччя, полюси сили і союзи вже через кілька десятків років. Українцям треба бути готовими до нових викликів і загроз, навчитися бачити їх тоді, коли вони ще майже непомітні. Бачити і не мовчати, говорити і діяти. Трагедії надто часто траплялися в нашій історії. А те, що сталося один раз, може трапитись знову. Пошук причин трагедії буде довгим, щоб їх знайти потрібні тисячі сторінок досліджень. Але, щоб подолати довгу дорогу, треба зробити перший крок. Наприклад, спробувати пошукати причини мовчання. Як трапилося, що свідки і сучасники оніміли перед лицем такої трагедії. Про голод писали українські емігрантські видання, газети в Польщі, Чехії, Канаді. Про достовірність інформації з голодуючих «районів Росії» раз чи два посперечались кілька європейських та американських видань. Звичайно, друзі Радянського Союзу були обурені «наклепами» буржуазної преси і всіляко їх спростовували. У Радянському Союзі газети надривалися, славлячи успіхи соціалізму, прославляючи Дніпрельстан та інші будови першої п'ятирічки. Щось невиразно згадувалося про опір «історично приречених» куркулів переможній ході колективізації. Перші згадки про голодомор з'явилися в радянських виданнях лише через 55 років. Що справді вражає в тодішніх радянських газетах, так це описи достатку в магазинах. «В гастрономічному відділі - 38 сортів ковбаси, з них 20 нових сортів, що ніколи до цього не продавалися, В цьому ж відділі будуть продаватися три сорти сиру, виготовлених за спеціальним замовленням магазину: камамбер, брі і лімбурзький. В кондитерському відділі 200 сортів цукерок і печива. В булочному відділі до 50 сортів хлібних виробів... м'ясо зберігається в засклених холодильних шафах. У рибному відділі басейни з живими коропами, щуками, лящами, карасями». Цей опис бенкету в час чуми є розповіддю про відкриття гастроному в Москві, на вулиці Горького (тепер він називається «Єлисєєвським»). Такі речі не можна пояснити політичною доцільністю, це швидше може пояснити психоаналіз, в тій частині де не про Ерос, а про Танатос, про садизм. Газети мовчали про голод, бо були інструментом владної пропаганди і агітації, колективним організатором. Журналісти описували неіснуючий достаток, знаючи, що їх будуть читати голодні люди. Але що писати і що не писати, вирішував за журналістів відділ ЦК. Тепер, в наші дні, його роль явно хоче перебрати на себе управління Адміністрації Президента. Українців переконують, що цензура ЗМІ є у всьому світі, а «темники», навпаки, не існують, бо на них немає підпису. Але обернена в майбутнє пам'ять про голодомор вимагає зрозуміти наслідки згортання свободи слова в Україні не лише з точки зору технологій успіху на чергових виборах. Ці наслідки треба оцінювати, пам'ятаючи про долю мільйонів людей в країні, де преса писала лише дозволене владою. Уряди Європи і США, безумовно, знали про голод. Про деякі причини їх мовчання можна здогадатися. Досвідчені політики саме в кінці 20-х років побачили, що Веймарська республіка в Німеччині доживає останні місяці, до влади от-от прийдуть праві націоналісти. Значить, наближається крах версальської системи, попереду нові спроби перегляду європейських кордонів. Багато хто з державних діячів тодішнього Заходу, вихованих у категоріях реальної політики, бачив у СРСР баланс для стримування неминучого посилення Німеччини. З іншого боку, в Радянському Союзі все частіше повторювалась теза про можливість побудови соціалізму в ньому, як в окремо взятій країні. Троцький був висланий, крайні ліві усунені від керівництва партією. Це стало в очах Заходу сигналом про відмову від лозунгу «світової революції», дозволяло сподіватися на згортання активної підривної роботи СРСР (в особі Комінтерну) проти «капіталістичних» країн. Відкривалася можливість певної нормалізації стосунків, встановлення дипломатичних зв'язків. Індустріалізація в часи першої п‘ятирічки зробила СРСР важливим ринком збуту промислової продукції і обладнання. Автогіганти в Нижньому Новгороді і Москві, Магнітка, тракторні заводи в Харкові і в Сталінграді будувалися на основі іноземного обладнання, за участю закордонних фахівців. У часи великої депресії уряди боялися втратити важливий ринок збуту, не хотіли загострювати стосунки з важливим покупцем. Печально, але всі ці міркування виявилися в чомусь слушними. Реальна політика продемонструвала свою результативність. Державні діячі, які нею керувалися, продемонстрували вміння досягти своїх цілей. Український народ, що втратив державність, не міг протиставити їх міркуванням жодних прагматичних аргументів. А самі лише моральні аргументи не можуть здобути ефективної політичної підтримки. Щоправда, ті державні діячі могли б побачити урок голодомору і для себе. Їх байдужість до знищення мільйонів людей була взята до уваги новим канцлером Німеччини, що прийшов до влади якраз на початку 1933 року. Його звали Адольф Гітлер. Раціонально-байдужа політика відкрила двері до іншого геноциду, до голокосту. Урок українських трагедій про життєву важливість державності є очевидним. Але є ще й урок небезпеки, яку породжує незацікавленість світу в народі чи країні. І подолати таку незацікавленість можуть лише прагматичні аргументи. Таких аргументів явно бракує у полеміці з європейськими політиками, що не бачать України в майбутній Європі. Вже зрозуміло, що доведеться шукати нових аргументів у стосунках зі США і НАТО. Їх треба шукати, створювати, не скочуючись на легкий шлях моралізацій та емоційних оцінок. За відсутності таких аргументів перед нинішньою Україною постане стара загроза перетворитися з суб'єкта на об'єкт політики і, відповідно, історії. Не зовсім простою є і відповідь на питання про мовчання всередині України. Мовчання людей, що гинули в селах, зрозуміле. Смерть, насильство, терор, страх є достатньо переконливими поясненнями. Вони ж пояснюють поведінку багатьох пересічних людей, яким пощастило не потрапити в тихе пекло. В місті теж було непросто в ті роки. Продовольчі магазини спустіли. «Продавцям нічого було робити і вони сумно і безпорадно стояли всі в білому, як у китайському траурі, за прилавками», - згадував Володимир Сосюра. Були введені картки на продукти. Звичайно, мешканці Києва чи Харкова, Полтави чи Одеси помічали, що в якийсь час на вокзалах і вулицях стало дуже багато голодних жебраків. Часом вони стукали навіть у двері квартир на нижніх поверхах - піднятися на верхні не було сил. Страшну правду тихо розповідали селяни, яким пощастило завербуватись на ударні будови першої п'ятирічки. Але на той час громадяни Країни Рад вже навчилися тримати свої спостереження при собі. Чекісти швидко вжили заходів, голодні жебраки зникли, розмови припинились. Складнішими, поза сумнівом, були причини мовчання тодішнього українського «політичного класу». Мовчали десятки тисяч комуністів, партійні і державні керівники різного рівня, хоч серед них було багато людей, що хотіли добра Україні, віддавали всі сили для її економічного і культурного розвитку. Більшість із них пройшли дві війни і навряд чи затихли від самого лише страху. Та й мовчання не врятувало їх. Переважна більшість їх теж була знищена, лише трохи пізніше. Ще з 1918 року, крок за кроком українські ліві, комуністи і боротьбісти, згоджувалися на обмеження суверенітету України. Вони вірили в ідеї марксизму-ленінізму, засвоївши його у вигляді катехізису коротких курсів. Для них він був «науковим світоглядом», «єдино правильним вченням», що дає рецепт звільнення себе і решти людей від несправедливості, забобонів і пережитків. У цій визначеності криється величезна спокуса марксизму, якій і досі не можуть протистояти багато європейських інтелектуалів з університетськими ступенями. Проте в політиці спокусливі ідеї «визволення трудящих», «всесвітньої революції», «братнього союзу республік» виявилися прикриттям тихої, але наполегливої роботи «собиратєлєй земель русских». Колишній соціал-демократ Пілсудський казав, що він зійшов з поїзду «соціалізм» на станції «незалежність Польщі». На відміну від нього, українські ліві вчасно не побачили реальність, у цьому причина їх політичної поразки та особистих трагедій. Українські комуністи в 20-х роках систематично давали згоду на обмеження сфери суверенітету УСРР. Вони не підтримали нечисленні спроби своїх однопартійців, таких як Волобуєв і Шумський, домогтися розширення суверенітету України в економічній сфері. КП(б)У одностайно декларувала смертельну боротьбу проти тих українських політичних сил, які не поділяли комуністичних поглядів. Нездатність переступити через догми, через впевненість у своїй виключній правоті, через особистий досвід громадянської війни робили членів КП(б)У пересічними «солдатами партії», позбавляли простору для сміливих рішень. В Євангелії сказано «Є багато місць в домі Батька Мого». Вони думали, що можуть ці слова відкинути. Українські комуністи погодилися бути лише дисциплінованими виконавцями прийнятих в Москві рішень в сферах оборони, безпеки, економіки, зовнішньої політики. В кінці 1927 року українці становили переважну більшість членів КП(б)У. Але коли через рік з Москви прийшли рішення про колективізацію, а потім і про підвищення норм хлібоздачі, політична інерція перетворила їх, за рідкісними винятками, на слухняних виконавців. Вони мовчки виконували рішення, їм не було чого сказати. Залишалося тільки повторювати мантри про «переможну ходу соціалізму». Урок їхнього мовчання полягає в тому, що відмова від суверенітету держави в обмін на красиві гасла може стати смертельно небезпечною для країни, для народу і для політиків, які на таке погоджуються. У другій половині 20-х років патріотична група українських комуністів сподівалася відстояти суверенітет в єдиній ділянці, де він ще існував - у культурній політиці, в «культурному будівництві». Культурні дискусії тих років були суперечками політичними, їх гострота викликана розпачем боротьби на останньому рубежі. Так розуміли ці дискусії їх сучасники, так їх розуміли і в ЦК КП(б)У, і в ЦК ВКП(б). Уроки цих дискусій і причини мовчання, що настало на початку 30-х років можна зрозуміти, читаючи найталановитішого, найглибшого і, можливо, найсуперечливішого з їх учасників - Миколу Хвильового. Микола Хвильовий був великим патріотом України, мріяв про швидкий розвиток її культури, відстоював її самобутність. Він хотів орієнтувати українську культуру на Європу, аргументуючи це високим рівнем західної культури. Він не повірив у модну в той час теорію «занепаду Європи», хоч і проголошував якийсь «азіатський ренесанс», жонглюючи марксистськими ідеологемами. Проте у своїй публіцистиці Микола Хвильовий не помічав фундаментальної несумісності європейської культури з «всесильним вченням». Європейська культура в своїх основах є християнською, її змістом є пошук істини окремою людиною. Людина для Маркса - лише сукупність суспільних відносин. У нього істина є станом суспільного буття. Людина не осягає істину. Істина досягається, або, точніше, будується одним-єдиним суб'єктом - робітничим класом. «Кінець філософії» означає реалізацією цієї істини у вигляді неминучої побудови (торжества!) комунізму. У Томаса Манна є важлива книга «Роздуми аполітичного», в якій він доводить, що в Європі література, цивілізація, демократія і політика виявляються тотожними в їх глибині. «Європейські література і політика не знають остаточних рішень, вони не радикальні. Література є аналіз, інтелект, скептицизм, психологія; це - демократія, це - Захід», - пише Томас Манн. Інтелект, скептицизм, психологію Хвильовий зрозумів. Демократію - ні. Його мрія про «західний», європейський шлях України тоді загинула, бо жодна якнайпалкіша публіцистика не може подолати політичну прірву. Урок трагічного протиріччя є дуже важливим тепер, коли декларації влади про «європейський вибір» супроводжуються згортанням демократії всередині України. Без демократії не буде ні розвитку української культури, ні європейського шляху для України. Творчість Миколи Хвильового вводила європейський контекст в українську культуру не через публіцистичні заклики. Геніальним чуттям український хлопець з Сумщини, який не закінчив четвертого класу гімназії, відчув живий пульс європейської думки. Він показав людину, яка в селі і в Харкові, вдома чи в санаторії втиснута в чуже для неї життя, безглузду поведінку. Вона не знає, як вирватись. Але бачить захід сонця над озерами, чи дубові ліси з вікна вагона, що вирвався з міста. Людина відчуває свободу в особливому відчутті до них, яке після Миколи Хвильового, можливо, зміг висловити у прозі тільки Борис Пастернак у «Докторі Живаго». У час, коли виходили в світ «На озерах», «Арабески», «Лілюлі», «Пудель», «Санаторійна зона», в Німеччині вийшла книга Мартіна Хайдеггера «Буття і час», яка відкрила нову добу в європейській філософії. Тема німецького філософа - свобода не приходить через відокремлення від світу, через переробку його на власний лад. Свободу треба шукати у поєднанні з його гармонією. Ця тема дивовижно перегукується з текстами українського письменника, хоч їх автори навряд чи знали один про одного. Схожість шляхів мислення підкреслює дивний дзеркальний збіг в долях. Письменник був комуністом, філософ був членом гітлерівської партії, хоч і той і інший у своїй творчості були їх категоричними опонентами. В долі Миколи Хвильового велику роль зіграла геніальність учня, дар Симона Петра, який сприйняв правду раніше, ніж зрозумів. Про це свідчать його листи до Миколи Зерова, де він просить від нього нових і нових перекладів римлян. В їх рядках комуніст з 1919 року Хвильовий відчув таку правду, що просить поета не відволікатись на полеміку з партійними критиками, він береться захищати Зерова сам, бо краще володіє марксистською термінологією. Пропонуючи таке, Хвильовий не міг не знати, що ризикує партквитком, а може й життям, коли ті листи потраплять у чужі руки. Римські поети «золотої доби» мали особливе відчуття до села, саме у важкій праці селян вони бачили джерело культури. «Георгіки» Вергілія, які так досконало перекладав Зеров, взагалі є енциклопедією тодішнього села. Четверта книга «Георгік», про бджільництво, і досі може бути довідником пасічника. Весь Вергілій - це гімн селянам. «Слід найостанніший свій поміж ними покинула Правда». Головна думка героїчної «Енеїди» - щастя, що громадянська війна закінчилася і плуг може мирно йти по землі. Мир для селянина - ось заслуга і обов'язок держави, джерело її розквіту. Боєць культурного фронту Хвильовий гнівно відкидав «хуторянство», «просвітянство», писав, що Дніпрогес стане основою майбутньої української культури. Проте серцем він зрозумів помилку. В 1929-1933 роках він багато їздив по селах і відчув, що війна радянської держави з селом означає боротьбу проти України, знищення його мрії про українську культуру. На той час Микола Хвильовий міг сказати про свій страшний здогад лише кільком друзям, та й тих уже почали заарештовувати. Проте він знайшов спосіб стати на сторону селян. Він помер як римляни, що бачили в селі основу основ. Як Сенека, коли побачив свою помилку і зрозумів, чим буде для Риму правління його вихованця, Нерона. Зібрав друзів, читав вірші. Вийшов в іншу кімнату... Сучасники його зрозуміли. Юрій Смолич у спогадах згадує, як в дні похорону весь Харків стиха розмовляв про те, що Хвильовий поїздив по селах, усе зрозумів і тому застрелився. Урок Миколи Хвильового, урок культурного будівництва 20-х років, заохочує нас задуматись над справжнім значенням українського села, його «аграрної магії» в українській культурі. В 1929 році Михайло Бахтін, який започаткував новий погляд на карнавальні, сільські джерела європейської літератури, був обурений розмовами про пережитки «темного сільського життя» в культурі. Він писав, що так можна оголосити великий і крислатий дуб пережитком жолудя. Європейська культура виросла з села, так вона сама себе розуміє з часів римлян. Входження України в європейський культурний простір не означає відкидання наших коренів. Ми цікаві світу, якщо можемо дати йому щось своє, особливе. Серед цього особливого і сучасний Микола Хвильовий і древнє народне мистецтво. Вслухаючись, можна почути ще багато голосів, що можуть багато розповісти після довгого мовчання. Їх треба слухати і зрозуміти. Бо це наша історія. А хто забуває історію, той ризикує побачити її повторення. |
Офіційні документи |
|||
|
|
|
Версiя для друку
 |
Усі права на матеріали, розміщені на цьому сайті, належать Секретаріату Президента України. 01220, м. Київ, вул. Банкова, 11. Довідкова Секретаріату Президента України – (044) 255-73-33 |