Українці, українки!
Шосте грудня – великий день, день тих, хто, тримаючи зброю, доводить українську силу, – День Збройних Сил України. І це про тих, хто дійсно об’єднує наш народ у боротьбі, вдячності, пам’яті і, звісно, об’єднує у великій повазі.
Ця наша повага – не лише в підтримці, молитвах, не лише в донатах і словах, які всі, безумовно, сьогодні напишуть своїм – рідним воїнам, які є в кожного.
Ця повага про дещо більше. Вона стала окремим явищем, феноменом нової України. Ця повага стала мистецтвом. І ця повага довкола нас – у наших містах, на наших вулицях і наших будинках. Це сотні зображень, які народилися по всій Україні. Сотні присвячень, що поєднали в собі мільйони подяк тобі, тобі, український воїне! І як важливо помічати ці мурали.
Як важливо, поспішаючи у своїх справах, зупинитися хоча б на мить. Пройти не повз, а поруч. Вдивитися в ці малюнки, у ці очі. Пам’ятати, що вони зробили у війні за незалежність України. Цінувати. А для цього – знати. Знати історію кожного.
Того, хто захищав рідний Київ, а потім полетів на допомогу в заблокований Маріуполь. Або виріс на Донбасі та боронив столицю. Був світовим призером з джіу-джитсу, а став захисником України. Хто був всесвітньо відомим оперним співаком, а став українським воїном. І того, хто був ювеліром, мав, як кажуть друзі, золоті руки й цими руками знищував окупантів. Різні долі. Однакові цінності. Різні імена. Однакова шана всім. Вони росли в різних містах, різних родинах, різних будинках, але всюди були виховані як справжні герої.
І скільки в цьому символізмі гордості й болю водночас: вони пішли захищати рідний дім – і сьогодні їхні портрети на стінах цих домів. І на школах, де вони мали різні оцінки, але на відмінно вивчили, що таке честь, відвага, людяність і любов – любов до своєї України.
Це точно знав Данило Погорілов, що мав астигматизм обох очей, але бачив, хто ворог і зло, а побратими бачили його мужність, коли він ціною життя вивів групу з оточення.
Це знав Олег Фадєєнко, який мав понад 2 метри зросту й для побратимів був Малиш. Звільняв Куп’янськ, Херсон і для держави став Герой України.
І Дем, що поліг у бою на наступний день після свого дня народження. І Тарас Березюк, який віддав життя за свободу в День Незалежності України.
І я точно знаю: одного дня в мирному Києві, Харкові, Дніпрі, Львові – будь-де в Україні, побачивши один із таких портретів, маленька дитинка спитає батьків: «А хто це?» І вони знатимуть, що відповісти, вони точно розкажуть, і це точно продовжиться, і буде знову, і буде від покоління до покоління, бо ми назавжди збережемо цю пам'ять і повагу до своїх військових. До їхніх принципів, якостей, волі, міцності, впертості. До всіх найкращих чеснот. І ними дихає кожне таке полотно, кожен колір, відтінок, кожен штрих передає ці історії. Ці вчинки, ці кроки. Це можна відчути. Це треба відчути.
Відчути, як у 14-му році Віталій Трухан залишав інститут і їхав до зони АТО. Як, будучи весь час «на передку», Олексій Остапенко казав дружині: «Хто ж, якщо не ми?» Як Олексій Мовчан рятував із-під завалів 11 людей і котика. А Тарас Чайка зберіг свій екіпаж, і тепер його іменем названа аудиторія національного університету.
«Стійте міцно. Ви все, що в нас є!» Цими словами я звертався до наших воїнів у перший день війни. І ви стояли міцно. Стояли, коли в Україну майже ніхто не вірив, коли нам казали: у вас тиждень, у вас без шансів, у вас немає іншого варіанта, аніж здатися. А ви стояли. І вистояли. І тому Україна стоїть. Бо вірить у себе. Бо себе поважає. І себе захищає.
І пліч-о-пліч із тими, хто зустрів вторгнення у лавах Збройних Сил України, стали згодом сотні тисяч своїх. Українські чоловіки, українські жінки. Неймовірні. Безстрашні. Справжні.
Перша військова, яка очолила підрозділ артилерії. Снайперка, що знищила десятки окупантів. Кулеметниця, яка пішла на фронт у 19. Пташка. Тайра. Ксена. Руда. І десятки, десятки тисяч хоробрих дівчат і жінок у ЗСУ. Всі, хто мав свої власні справи, але обрав одну – захищати рідну землю.
І кожен, хто був тим, ким мріяв, але став тим, ким мусив. Воїном. Той, хто навчався в академії культури й захистив рідний Харків. Хто мріяв бути істориком, добре знав картографію, завдяки чому вивів і врятував багатьох своїх побратимів. Хто грав на акордеоні, займався народними танцями, а став бойовим медиком і рятував життя. Хто знищив сім ворожих літаків і є наймолодшим Героєм України.
Все це – про наше життя, що поділилося на до й після 24 лютого. Хтось був підприємцем, учителькою, фермером, дизайнеркою одягу. Хтось виховував п’ятьох дітей. Мріяв про навколосвітню подорож. Мав успішний стартап. Ось що робить Росія. Б’є не лише по містах – вони руйнують мрії. Росія атакує не лише будинки – атакує долі й майбутнє. І не лишає вибору. І цей вибір на користь України було зроблено.
Чорний міг працювати на залізній дорозі, але мав залізну волю й бився за країну на Харківщині та Донеччині. Йому назавжди 24. Крилов народився у Львові й захистив нас під Бахмутом. Йому назавжди 21. Бокс народився в Києві й захистив нас біля Запоріжжя. Йому назавжди 23.
Та всі вони не пішли від нас – вони серед нас. Назавжди. У наших серцях. У наших віршах. У повідомленнях «Дякую!» Дякую всім військовим України. Всім героям на стінах, які за Україну стали й стоять стіною. Які разом – Збройні Сили України. Це більше ніж військо. Більше ніж сім’я. Це уособлення нас із вами – всієї України. Того, за що ми боремось, як і чому. Коли немає більше чужих міст і сіл. Кожне своє, кожне рідне. І кожен куточок України боронять бійці родом із кожного куточка України. Скільки імен, скільки вчинків і скільки ж правди у строках того, хто був поетом до війни, і ним лишився на війні, і написав:
Спинися та прислухайся, приблудо.
Ця мова – меч. Для тих, хто йде з мечем.
Вертайся у своє болотисте нікуди,
Тебе ніхто сюди не кликав калачем.
Ці слова, стримуючи окупантів з усіх боків, щодня втілюють у життя наші, наші воїни. Історіями на полі бою. Історіями сили та хоробрості. Скільки таких мужніх. Скільки таких гідних. Не сотні й не тисячі. Безумовно, більше. Настільки, що не існує на планеті такої стіни й немає у світі стільки фарби, аби змалювати все, що зробили і роблять українські військові. Заради своїх. Дітей, батьків, коханих і кожної маленької дівчинки, яка майже щоночі в укритті. Заради України, яка дорослішає, навчилась не боятись, яка не має права здатись. Яка не забуде й не пробачить. Яка гартується в боротьбі. Яка одного дня знову розквітне. І яка заради цього об’єдналась. І єдність ця закарбована. І тому у Львові – присвята Маріуполю і «Шлях додому». А Дніпро нагадує всім, якого ми роду. І кожен регіон України це знає. А кожен куточок світу це визнає. У Європі й США. На вулицях Берліну й Парижу, в Чехії, Польщі, Британії, країнах Балтії. Всюди, всюди, де говорять різними мовами, але свобода звучить однаково. Де знають, що синій і жовтий – це кольори сміливості. Де визнають: у цій війні за незалежність Україна – держава – виборола своє право на життя. І заслужила на чесний мир.
Дорогі громадяни! Дорогі ЗСУ!
Саме цьому – боротьбі за справедливий мир для нас усіх – присвячені і ці роки, і ці дні.
Я дякую військовим, які на полі бою роблять усе, аби Україна мала впевненість за столом переговорів. Мала гідність. Мала сильні аргументи. Україна все це має. Бо має вас.
Піхота, артилерія, розвідка, десант. Вдячні всім. Спецпризначенці, ракетні війська, танкісти, Сили безпілотних систем, ССО, штурмовики. Цінуємо всіх.
Інженери, зв’язківці, кібербезпека, медичні війська, кожен бойовий медик, кожен, хто рятує, логістика, Повітряні й Морські сили, всі, хто закриває наше небо, всі, хто дипстрайками повертає зло додому, в Росію. Всі наші роди військ. Пишаємось усіма.
Кожним і кожною, хто кожного дня на кожному напрямку захищає Україну. Чию відвагу бачимо, а захист відчуваємо. Хто «на нулі» викладається на всі сто. Хто змінив власне життя, аби життя незмінно було в Україні.
Кожен і кожна – воїни. Кожен і кожна – герої. Кожного й кожну я вітаю з Днем Збройних Сил України!
Вічна слава вам! Вічна пам'ять тим, хто віддав за Україну своє життя!
Слава Україні!